Зазвичай, усі оті щоденники, мемуари чи спомини прийнято вести куди вже на схилі літ, коли за плечима лежить важкий тягар багатовікового досвіду, виснажливі мандрівки буденністю та перевантажені роздумами дні, а в душі лишається хіба що непоборне бажання вилити на білий папір останні слова, аби стало легше — просто легше дихати, жити чи бодай існувати на цій землі.

Проте в моєму юному житті все складається геть инакше, бо ось наразі сідаю я виводити рядки про своє, на сьогодні ще таке коротке, але сповнене вихорів і бур життя у свої двадцять один рік, і сама собі вагаюсь зізнатися: чи то надто рано братися за таке діло, чи, може, якраз настала та єдина, невідкладна мить?

Ніхто на те не дасть певної відповіді, однак карколомні події, що нестримно гуркочуть навколо — чи то в моєму особистому бутті, чи то в житті моєї рідної України, — складаються в таку єдину, нерозривну мозаїку, бо якщо ти є справжнім громадяном, котрий живе зі своєю нацією одним єдиним диханням, тоді всі шляхи й долі неминуче перетинаються, накладаючи на тебе священний обов’язок усе бачити, все достеменно запам’ятовувати, переосмислювати та оповідати світові про величні й трагічні події — історичні та доленосні, — що саме зараз виковують характер, формують мене як свідому особистість і дають ту одвічну, незнищенну мотивацію не стояти осторонь, а діяти, боротися і творити.

Мабуть, щоб повністю зрозуміти себе сьогоднішню, мені необхідно часто повертатися думками в минуле, яке нікуди не зникає, а продовжує жити всередині, формуючи наше майбутнє. Як особистість я почала формуватися десь у дев'ятому класі, коли мені було чотирнадцять років — це був переломний період 2019–2020 років. Тоді переді мною вперше постало питання вибору власних життєвих орієнтирів, цінностей і переконань.

До того моменту я навчалася в школі старанно, хоч і без відзнаки, і щиро виношувала мрію стати вчителькою зарубіжної літератури. Я зачитувалася творами світової класики: мене захоплювали пригодницькі історії Джека Лондона та Жуля Верна, глибокі соціальні драми Чарльза Діккенса, вічна класика Вільяма Шекспіра й Гомера, соціальна сатира Джорджа Орвела та містична проза Миколи Гоголя. Найулюбленішою книжкою на той час була «Поліанна» Елеонор Портер — світла і життєствердна історія.

Був у моєму підлітковому житті і період захоплення російською літературою — я читала Пушкіна та Достоєвського, намагалася осягнути тексти мовою оригіналу, хоча й розуміла їх доволі поверхнево, адже в школі цю мову, на щастя, не вивчала. Я дуже любила свою шкільну вчительку зарубіжної літератури Олену Іванівну. Її уроки були справжнім дивом, на які я йшла з відкритим від захоплення ротом.

Проте тоді існувала величезна проблема, якої ми, школярі, сповна не усвідомлювали: нам катастрофічно бракувало української альтернативи. Українську літературу в школі подавали якось прісно, часто як щось другорядне й неважливе, не пояснюючи її колосальної ролі у вихованні національної свідомости. Нам просто не було кому відкрити глибину рідного слова. Викладання цього предмету зазвичай зводилося до сухого зазубрювання біографій письменників, тем, ідей та композицій творів, без спроби зазирнути в саму їхню душу. Тоді ще не було поруч Наставника, який би показав істинну цінність нашої літератури.

Але, мабуть, доля таки оберігала мене, бо згодом я зустріла справжню Людину і Вчителя з великої літери — Марію Володимирівну Мельник. Вона була вчителькою на пенсії, яка погодилася стати моєю репетиторкою з української мови та літератури. Ми почали займатися влітку 2020 року, і цей зв'язок тривав аж до 2022-го. Той час назавжди залишився в моєму серці як період опанування справжньої величі нашої мови. Наші заняття відбувалися раз на тиждень і тривали по дві години, але це були не просто уроки, а глибокі, сповнені душевних розмов зустрічі про все на світі. Саме цей досвід чи не найбільше вплинув на формування мого світогляду і подальших життєвих виборів.

Згадуючи шкільні роки, неможливо не згадати й Людмилу Олексіївну — нашу вчительку історії України. Вона викладала так, як ніхто інший: її уроки нагадували невимушені, але надзвичайно захопливі бесіди. Жодних папірців, конспектів чи зачитаних уривків — усе трималося виключно в пам'яті, що викликало щире захоплення. Ми готувалися з нею до олімпіад та краєзнавчих конкурсів, проводячи години за щирими розмовами, хоч вона й мала свій специфічний, суворий підхід. Ще однією світлою постаттю, яка хоч і швидкоплинно, але помітно пройшла через моє життя, була вчителька географії Лариса Василівна.

Окреме місце в моєму становленні займає людина, якій я завдячую на все життя і яку вважаю своїм головним ідеологічним провідником, — Ірина Дмитрівна Фаріон. Саме завдяки її просвітницьким програмам, лекціям та проєктам я остаточно сформувалася як свідома українська націоналістка. У досить юному віці я відкрила для себе потужний пласт літератури та ідей, які виховують не просто людину, а справжнього Воїна, глибокого Мислителя та Вільну особистість. Це та ідеологія, яка дає крила і чітке розуміння свого місця в цьому світі.

Мабуть, саме у шкільні роки почалося моє справжнє дорослішання і наважливі перші кроки в творчість. Тоді я спробувала себе як дослідниця національно-визвольного руху ОУН, занурюючись в спогади та документи, шукаючи правду про тих, хто боровся за вільну Україну. Водночас я робила перші впевнені кроки і як письменниця-початківець, видавши свої перші книжки: одну — присвячену видатним українським постатям, а иншу — про легендарного генерала Романа Шухевича та його зв’язкових, чиї незламні долі вразили мене до глибини душі.

Пам’ятним став 2021 рік, коли я вперше здобула велику і дуже важливу для мене відзнаку — обласну премію «Героїв Небесної Сотні» імени Олександра Щербанюка та Василя Аксенина за наукові та творчі досягнення. На цю премію мене подала тодішня очільниця освіти Чернівецької ОДА Людвіга Цуркан, яка високо оцінила мою першу творчість і дала на неї теплий, підтримковий відгук. На самій церемонії вручення був присутній і тодішній очільник обласної державної адміністрації.

Ще у п’ятнадцятилітньому віці доля звела мене із Головою Організації українських націоналістів Богданом Остаповичем Черваком, і відтоді я свідомо влилася в ряди цієї славної організації. За безпосереднім дорученням Голови мені випала висока честь брати діяльну участь в організації та проведенні Всеукраїнського літературного конкурсу імени Олени Теліги та Олега Ольжича під гаслом «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг!», де я координувала підготовку конкурсних матеріялів та забезпечувала роботу журі. Тоді ж я заприязнилася з прекрасною неформальною організацією «Полум’яні», де часто провадила гутірки, розгортаючи перед слухачами непрості сторінки нашої літератури та історії.

Згодом настав той трепетний час, коли мій вибір мав стати вирішальним, доленосним — вибір професії, а чи навіть професій, що стануть основою мого майбутнього. Нині, озираючись на той хвилюючий момент, я згадую його з легкою посмішкою. Вступ на державну форму навчання історичного факультету Київського національного університету імени Тараса Шевченка, подання документів першого вересня в Києві… А вже наступного дня — ще один сміливий крок: вступ до Навчально-наукового інституту журналістики того ж Університету. Так і розпочалися мої чотири роки напруженої праці, протягом яких я одночасно опановувала дві спеціальности.

Та моє життя не обмежувалося лише університетськими авдиторіями. То був час бурхливого, насиченого громадянсько-політичного, письменницького та волонтерського чину, що вирував навколо. У 2022 році я завершила навчання в Телешколі при телеканалі «NTA», здобувши офіційний сертифікат про проходження курсу та загартувавши практичні навички в царині телевізійної журналістики.

У той же незабутній часопростір сталася для мене подія виняткової ваги, що визначила все моє єство, — доленосне знайомство з Дівою українського націоналізму, незрівнянною Іриною Фаріон. Зустріч, яка стала для мене духовним орієнтиром, непохитним дороговказом у моєму подальшому житті та творчості.

Перший рік університетського життя — це суцільна дистанційка й розпач від того, що я не в Києві. Але тривало це недовго… Мене ніщо й ніхто не міг утримати, я просто взяла й поїхала до столиці. У березні 2023 року я вже приєдналася до київського осередку молодіжної націоналістичної організації «Права Молодь». Ходила на вишколи, вчилася такмеду, організовувала для наших лекції — ідеологічні, просвітницькі. Мені це шалено подобалося, саме тоді й почали формуватися мої лідерські здібности.

18 січня, до Дня Соборности, я разом зі студентами та аспірантами Чернівецького університету імені Юрія Федьковича зробила зустріч для школярів і вчителів у Новодністровську на Буковині. Трохи згодом ми навіть заснували організацію «Пульс нації», хоча я побула в ній зовсім недовго.

А на початку лютого 2024 року світ побачило моє суспільно-політичне видання «Формула української перемоги», яке зробило справжній фурор. Власне, з цього моменту й стартував мій великий книжковий тур Україною та світом.

Постараюся згадати все-все максимально детально, доки пам'ять свіжа, адже за кожною презентацією ховаються неймовірні знайомства, глибокі розмови та щирі емоції.

7 лютого 1928 року

Київ. Осередок «Правої молоді». Холодний лютневий вечір, проте в офісі, що неподалік Звіринецької, панувало гаряче повітря — повітря невтомних роздумів про нашу ідентичність. На презентацію моєї «Формули української перемоги» я запросила найближчих: художницю Поліну Іващенко, що своєю творчою рукою вдихнула життя у видання, а також рідну тітку, дядька та малого братика Сашка.

Дві години палких, як вогонь, дискусій про майбутнє нашої нації. Мої побратими, перетворилися на няньок для Сашка: показували йому шеврони, розповідали про військову звитягу, розважали, як могли. А опісля — щирі розмови за горнятком кави, що зігрівала не лише тіло, але й душі. Навіть у найстрашніші часи ми не втрачаємо людяности й уміємо триматися одне за одного, мов гілки вікового дерева.

10 березня 1928 року

Торонто. Канада. Океан залишився позаду, проте серце моє пульсувало в унісон із рідною землею. Перша закордонна презентація, та ще й така далека! Поруч — моя люба мама Оксана. Світлиця була по вінця заповнена цікавими постатями. Розмова видалася трепетною, бо ж розповідати про болючі події московсько-української війни — то справжнє випробування для душі. У залі переплелися сльози, пекучий біль, гордість і щемке тепло.

Після офіційної частини настала черга автографів. До столу підійшла пара літніх людей, десь по сімдесять років. Питаю: «Як Ви називаєтесь?». «Роман і Роксоляна», — відповідають.

І в цю мить мене пронизує дивна думка: як же багато важить назвати себе по-українському, коли ти за тисячі кілометрів від дому! У світі, де тебе намагаються розчинити, знеособити, стерти твою пам'ять, кожне таке ім'я — це вже маніфест, щит проти забуття. Затамувавши подих, цікавлюся їхнім шляхом. Виявилося, Роксоляна — канадійка українського походження, чия бабця полишила рідний край ще за часів Петлюри. Роман — чех, теж із українським корінням, чиї діди втекли від лихоліть за океан. Вони пронесли це через десятиліття, не загубивши свого кореня.

Черга була довга-довга, наче нескінченна дорога. Особливо вразила пані на візку. Як з’ясувалося, вона — полька, яка все життя прожила в невіданні, аж доки не відкрила для себе правду: її матір — українка. І тепер вона розмовляла нашою мовою так перфектно, так милозвучно! Дивишся на неї і думаєш: хіба кров можна заховати в глибині генів? Вона все одно прорветься, заговорить голосом пращурів, зажадає істини.

Потім підійшов військовий, що в Канаді гартує наших хлопців, навчаючи їх володіти зброєю, аби нести відсіч ворогу. Наостанок — чарівна родина з трьома доньками; виявилося, що маємо спільних знайомих.

Це був чудовий день. Усі книжки розійшлися, наче гарячі пиріжки. Вкотре я переконалася: наш святий обов’язок — перед світовою спільнотою свідчити про те, що діється на наших теренах, будити совість світу й нести правду про незламність українського духу. Але чи почують нас до кінця ті, хто ніколи не бачив обпаленого неба рідної землі? Питання залишається відкритим, та відповідь на нього ми пишемо щодня — своїм життям, своїм чином, своєю пам'яттю.

29 квітня 2024 року

Чернівці. Презентація книг «Ним усі захоплювалися: спогади звʼязкових УПА про Романа Шухевича» і «Формула української перемоги». Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Прийшли на зустріч студенти і викладачі катедри фінансів і кредиту економічного факультету ЧНУ імені Ю. Федьковича. Були змістовні питання. На зустріч прийшли знайомі з організації «Пульс Нації» — Іван Крамарчук і Антоніна Міненко. Також була присутня моя мама і сестра Олька.

17 травня 2024 року. Львів («Будинок воїна»)

Славне місто зустріло нас натхненно й гостинно. У стінах Комунального закладу Львівської обласної ради зібралася активна молодь із «Правої молоді» та курсанти одного з місцевих вишів. Інтерес до книжок був настільки високим, що примірники розійшлися буквально на раз-два.

Цей день запам'ятався насиченою культурною програмою. Музей-в'язниця на Лонського: я не лише оглянула експозицію та долучилася до цікавої екскурсії, а й подарувала музею власний примірник книжки про Романа Шухевича. Побувала в місцях, де жили та творили видатні українські родини Франків та Грушевських.

Енергетика Львова зарядила мене на довгі тижні вперед.

25 травня 2024 року. Луцьк (Бібліотека-філія №6)

Ця поїздка запам'яталася особливим затишком. У Луцьку ми презентували одразу кілька важливих видань: мої книжки «Ним усі захоплювалися: спогади звʼязкових УПА про Романа Шухевича» і «Формула української перемоги», а також фундаментальну працю Голови ОУН Богдана Червака «Окупація або Правда про український Київ 1941-1942». На вокзалі нас зустріли Володимир Ястремський із дружиною. Вони запросили нас до себе додому, де ми затишно познайомилися за горнятком запашної кави, а вже звідти поїхали на саму подію. У бібліотеці на нас чекала повністю заповнена слухачами зала, яка дуже уважно слухала та ставила чимало запитань. Після презентації для нас влаштували незабутню екскурсію до знаменитого Замку Любарта. Пройтися цими тисячолітніми мурами — це справжнє диво і мандрівка вглиб століть. Увечері, щасливі та втомлені, ми сіли в потяг до Києва.

29 травня 2024 року. Київ (Вулиця Джона Маккейна)

Подія відбувалася в рідному штабі молодіжної організації «Права Молодь» неподалік станції метро «Звіринецька». Курйозний момент трапився ще до початку: поки я розкладала книжки на столі, один із юнаків жартома назвав мене «Другою Лесею Українкою». Була присутня моя хороша знайома Юліана Казнодій. Ми познайомилися в листопаді 2023 року під час лекції про мовне питання, яку я проводила разом із побратимом «Совістю» у розпал ганебного цькування діяльності Ірини Фаріон. Після тих подій Юліана приєдналася до нашого осередку. На презентацію завітали чинні бійці з добровольчого корпусу «Правий сектор». Розмова вийшла надзвичайно глибокою, змістовною та тривалою.

14 червня 2024 року. Одеса (Одеська регіональна Національна Спілка журналістів України)

Моє перше знайомство з перлиною біля Чорного моря видалося неймовірно яскравим! Організувати подію в Одесі мені допоміг давній знайомий Юрій Роботін — саме він колись підписував мені рекомендаційного листа у 2022 році для вступу до Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Перед презентацією ми разом записали розгорнуте та цікаве інтерв'ю. З самого ранку я самостійно досліджувала місто — пройшлася легендарною Дерибасівською, помилувалася величним оперним театром та центральними площами. На подію прийшло переважно старше покоління, проте захід вийшов живим і динамічним.

Після офіційної частини я познайомилася з місцевим вуличним музикантом, який влаштував для мене міні-екскурсію. А потім були запальні танці під веселу музику з українською молоддю просто на Дерибасівській та обов'язкова поїздка до моря. Моє потаємне бажання повернутися до цього сонячного міста знову нарешті здійснилося! Про це читач згодом дізнається.